М У З Е Ї - це наша спадщина
Уявіть собі Древо життя. Що постає перед вами? Можливо, ви бачите пишний смарагдово-зелений дуб у сонячному сяйві з міцним корінням та величезною кроною, що ніби сягає лазурового неба. А, може, перед очима виникає сосна Мафусаїл, що, здається, буде жити вічно? Або ваше древо складається з безлічі знаків-символів, цифр чи літер? Так, багата уява може намалювати все, що завгодно. Але, погодьтесь, важко уявити собі всього-на-всього маленьку гілочку з трьома листочками. А наші пращури саме так і уявляли цю "рослину". Не важко здогадатися, що то були не звичайні листочки, а символи минулого, теперішнього та майбутнього. Це означає, що вже в сиву давнину люди розуміли нероздільність трьох часів, пов'язаних між собою міцними ланцюгами буття.
Без знання минулого ми не побудуємо майбутнього та не вистоїмо у теперішньому, бо минуле - це, насамперед, досвід поколінь, наповнений і вдачами, і хибами. Авжеж, можна все забути, відпустити негаразди та жити сьогоднішнім днем, безтурботно та радісно. Але чи буде тоді майбутнє?.. Розмірковуючи над цим, я згадала деякі мудрі слова: "Рослина висихає без коріння, людина без минулого не живе". Мисляча особа розуміє, що без традиційного не буде нового, без колишнього - теперішнього.
Ми повинні знати історію своєї країни. Як казав О. Довженко: "Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців". Що може бути гіршим за нескінченні блукання в пошуку себе як народу? Хто ми? Українці? А чи багато жителів нашої держави ідентифікуватимуть себе саме так? Гадаю, ні. Певно, ми справді сліпці. Аби очі наші не заволікалися пеленою і, не дивлячись на перипетії історичних подій, ми не блукали в пітьмі, треба цінувати пам'ять поріддя, бережно та турботливо передавати наступникам, робити висновки з чітких відомих фактів, не перекручуючи та не замовчуючи їх. Бо історичний процес - є історичний процес. Усе це пройшло, а треба жити далі, треба розвиватися. А про який розвиток йтиметься мова, коли висновки ґрунтуються на неправді?
Для кожного народу власна історія не просто минуле - це його душа. Зберегти її частинки допомагають краєзнавчі музеї - мовчазні охоронці, що стоять на сторожі згадок. Я пропоную вам завітати до одного такого стража.
"Добрий день! Мене звати Ткачук Світлана. Я екскурсовод музею "Батьківська спадщина". Рада вас вітати в нашому музеї".
Я згадую ці слова, і серце щемить, бо розумію, що дні моєї роботи в музеї вже пройшли. Дні? Ні, роки! Цілих п'ять років привітнім словом я зустрічала відвідувачів у стінах нашої шкільної хатинки. Відразу ж перед очима такий знайомий образ маленької кімнатки. В кутку - указка, у голові - безліч екскурсій, ще мить - і моєю головною метою буде занурити слухачів у віражі подій.
Згадую, як уперше проводила екскурсію. Це було досить зворушливо та страшно, бо я - така собі кнопка-шестикласниця, а слухати мене повинні учні старшої школи, великі "дяді" та "тьоті", які й знають побільше мого. Зараз ця ситуація викликає у мене ностальгічну усмішку.
Чесно кажучи, я навіть не пам'ятаю, з чого почалася моя робота в музеї. Просто почалася й усе.
Що ж, а тепер докладніше про історію самого музею.
Я завжди згадую школу як велику сім'ю. Учнів - як братів і сестер, вчителів - як батьків. А в кожній сім'ї є голова, який зберігає традиції та сприяє розвитку сімейного добробуту. У моєму випадку цю роль на себе взяла директор нашої школи Миткалова Тетяна Олександрівна. Саме їй належала ідея зібрати старожитності, пов'язані з культурою та побутом українців.
Та музейна кімната з народознавства, що існує в школі зараз, почала свою роботу у 1998 році з маленької експозиції, представленої макетами козацької символіки, військової справи та народного побуту: клейнодами, булавами, хоругвами, вишиванками, рушниками. Саме ці предмети, виготовлені руками школярів під керівництвом учителів, викликали найбільше зацікавлення, тому що сторінки рідної історії хвилювали й наповнювали гордістю. А ще бажання бути причетним до цієї великої справи - збереження пам'яті народу.
Поступово музейна експозиція розширювалася предметами, які приносили учні та вчителі школи, батьки і просто небайдужі люди. Кімната стала не просто наповнюватися експонатами, вона перетворювалась на місце, з якого починалася Батьківщина, у якій кожний відчував себе нащадком великого роду.
У 2000 році було виділено приміщення для експонатів. Наразі нараховується 325 предметів (колекція постійно поповнюється). Не можу сказати, що "спадщина" рясніє раритетом, але тут знаходяться деякі речі, що заслуговують уваги. Наприклад, рушники початку ХХ ст. Дивишся на них, наче хтось душею вишивав. Або скриня - така громіздка, дубова, повна різного начиння. Оскільки наш музей охоплює різні періоди існування України, відмічу ще декілька цікавих експонатів, які належать до більш близького до нас часу - радянські грошові знаки (рублі) та паспорт від десятого квітня 1914 року.
У "Батьківській спадщині" є експозиції, що висвітлюють різні аспекти історії України. Коли ви заходите до музею, в очі впадає традиційна українська кімната кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Тут і стіл з глиняним посудом, і скриня, і лави, і рушники, і веретено, тобто все, що було необхідним для нормального життя. Родзинкою композиції можна вважати колиску, яка, як і в давнині, виготовлена з чистої породи дерева - клена, прикріплена до стелі та покрита білою ковдрою.
Повертаємося обличчям до входу. Праворуч бачимо продовження даної тематики - мисник, розмальовану піч, біля якої видніється ухват, глеки, "кішка", коромисла, дерев'яні чавилки, глиняні макітри, праски: ось де можна господині розгулятися! На стіні висять різні засушені трави - обереги - незамінний атрибут кожної хати.
Повернімося ліворуч. Тут ми бачимо зовсім інший сюжет. Перед нами макет Запорізької Січі, на якому видніється велика церква, курені та споруди господарського вжитку. Над цією моделлю розвішано хоругви та мапи воєнних походів. Дивимося далі. Наступна експозиція складається з цілої низки портретів гетьманів України, розташованих у хронологічній послідовності. Крім того, у нас представлено різні клейноди, починаючи від символів гетьманської влади (пернач, булава), закінчуючи каламарем та печаткою.
Культуру народу не можна уявити без музики. У "Спадщині" представлено й деякі музичні інструменти, насамперед сопілки, домри, гусла.
Роботу було організовано так, що скарбниця стала центром виховної роботи не тільки для учнів нашої школи, а й для інших місцевих установ. Принаймні раз у місяць ми запрошуємо відвідувачів з дитячих садків, які знаходяться поблизу нашого освітнього закладу, адже історію Батьківщини треба вивчати з самого дитинства. Тут на малюків чекають багато різноманітних екскурсій за різною тематикою: від героїчного козацького минулого до вмісту дівочої скрині. Зважаючи на вік таких візитерів, за гарну поведінку та уважне прослуховування інформації, неважкої для розуміння, ми пригощаємо їх цукерками та даємо потримати деякі експонати. Дівчатка зазвичай із радістю приміряють на себе намисто, красуючись біля старого люстерка, а хлопці завжди прагнуть до символу мужності та влади - булави. Забавно спостерігати за поведінкою дітлахів: як вони майже тремтячими руками беруть експонат і дивляться на нього з таким непідробним захопленням, мов тримають жменю самоцвітів, і майже не дихають над ним. Ось так чарівно діють на них слова: "Обережно, не зламайте!".
Але не тільки дошколята є завсідниками "спадщини". До нас приходять і учні з інших шкіл, які входять до одного освітнього округу. Екскурсії замовляються заздалегідь. Зазвичай, вони стосуються тем, які вивчаються безпосередньо на уроках історії. Інколи навіть заняття з історії проходять у рамках нашого музею.
За роки роботи "Батьківська спадщина" перетворилася на справжній осередок виховної роботи, який не тільки пропагує, але й безпосередньо залучає до традицій українства. Як же це відбувається? Насамперед, керівником та радою музею впорядковуються різні тематичні заходи. Наприклад, щозими проводиться місячник українського народознавства , приурочений до цього циклу народних свят. Він, зазвичай, складається з інтелектуальних конкурсів, спрямованих на вивчення культури ("Андріївські вечорниці", "Ой хто, хто Миколая любить", "Наум наведе на ум", "Вертеп", "Масляна" і т.д.). Навесні, коли тепло, ми проводимо фізичні змагання - "Посвячення в козаки" - де випробовуємо хлопців на стійкість і силу. Цікаво те, що не тільки діти приймають у цьому участь, а й учителі залюбки складають нам компанію.
Одним із найцікавіших напрямків роботи є підтримання зв'язку з народними умільцями нашого селища. Завдяки їм ми поповнюємо фонди музею, реконструюємо старожитності й просто стаємо ближче до народної культури.
Отже, краєзнавчі музеї - це не просто збірники старих речей, це відбиток минулого у теперішньому,це жива, дійова сила, що допомагає усвідомити зв'язок поколінь і дійсно відчути себе невід'ємною частиною свого народу.
